Види ДУМ

Витинанка

Українськi народнi витинанки – яскравий, своєрiдний вид народної декоративної творчостi, що має глибокi й багатi традиції. Їм притаманне силуетне узагальнене зображення, чiткий вiзерунок, дзеркальна симетрiя, лаконiчність форми, обмеженiсть деталей, спокiйний, рухомий ритм, вiдсутнiсть натуралiзму, логiчна вiдповiднiсть мiж формою, матерiалом i технiкою виготовлення.

Витинанка – має глибокі й багаті традиції. Це сюжетні та орнаментальні прикраси житла, ажурно або силуетно витяті ножицями чи вирізані ножем зі шкіри, тканини чи паперу. Їх використовували для прикрашання стін, вікон, полиць, груб, коминів, печей, тож вони тісно пов’язані із святковими обрядами, покутами і звичаями народу. Доступність матеріалу і інструментів сприяло розвиткові цього виду народної художньої творчості, в якій безпосередньо виявились естетичні почуття, жива уява та спостережливість людей, що створювали витинанки. Виникнення і розвиток паперової витинанки, відбувалося значно пізніше від інших видів народного декоративно-ужиткового мистецтва, в котрих сформувалися певні мистецькі традиції.

Ажурні візерунки зі шкіри і тканини, як прикраси одягу та житла, побутували в минулому на всій Україні – із приходом святкового дня, наші предки завжди прикрашали будинки. Зокрема, на Святий вечір наклеювали на вікна чорні чи темно-сині витинанки у вигляді ромбів-квадратів, у яких центральним і головним елементом був хрест. Він мав розташування пряме або ж подібне до літери «Х». Ці хрести оздоблювали ажурними прорізами, які в різних регіонах мали свої особливості, зокрема, домінування геометричних чи уподібнених до природних форм. Традиційною витинанкою для Святого вечора могла бути в деяких оселях також чорна витинанка у вигляді хреста, що стояв на горбочку чи на сходинках. Таке підвищення символізувало Голгофу. Такі витинанки до Святого вечора могли бути і чорного, і синього кольорів.

За наших часів витинанки не втратили ні своєї оригінальності, ні популярності. Сучасні майстри не поступаються своїм попередникам в умінні і таланті. Набуваючи нових форм вираження, витинанками і нині часто оздоблюються приміщення та предмети інтер’єру.

Особливу увагу витинанці нині приділяють вчителі, особливо – початкових класів. Витинанка – емоційно насичена і своїм змістом впливає на дитячу емоційну сферу. Дитина не може залишитись байдужою до зачарованої мелодії української витинанки. Заняття з витинанками в дитячому віці мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховати у дитини почуття національної гідності, викликати інтерес до національної культури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв.

Техніки витинанки є невід'ємною частиною програми сучасної української школи. Витинанка є чудовим видом мистецтва, який розвиває дитячу фантазію, художній хист, а також малу моторику рук, сприяє всебічному розвитку дитини. Прилучення дітей до творення витинанки виховують у них естетичні почуття, розвивають художнє світобачення, наповнюють емоційну сферу дитини радощами, піднімають настрій, формують естетичний смак. Завдяки ознайомленню з образотворчим мистецтвом, творами народних умільців декоративно-ужиткового мистецтва, діти пізнають особливості побуту та культури, прилучаються до духовних надбань попередніх поколінь і своїх сучасників. Мистецтво готує дітей до сприймання прекрасного у житті, формує відчуття ритму, гармонії, позитивні, моральні якості і почуття. Той, хто відчув на собі життєдайний вплив народних, духовних скарбів, прагнутиме з честю дотримуватись заповітів батьків, утверджувати добрими справами свій родовід, будувати в собі храм Добра, Правди і Краси.

Народна вишивка

Вишивка – найпоширеніший вид українського народного декоративно-ужиткового мистецтва, орнаментоване або сюжетне зображення на тканині, шкірі, повсті, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних вирішень української народної вишивки обумовлене тим, що вона характеризується різнотипними матеріалами, техніками виконання, орнаментом, композицією, колоритом, які мають численні відмінності. Художнє обдарування народу вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах.

Історія народної вишивки в Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання, як вид мистецтва, на Україні існує з незапам`ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VІ ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма XVIII-XIX ст. Арабський мандрівник Х ст. н.е. у своїх розповідях про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам`ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту та трипільської культури.

Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв. Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли.

Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг святковий і буденний одяг, фартушки, жіночі головні убори, пояси. Вироби, як правило, виготовлялись з простих, недорогих матеріалів, але відзначались вони високою художньою майстерністю. Створюючи візерунки, люди з глибокої давнини користувались умовними знаками-символами, де кожна лінія чи фігура мала певне значення.

Особливої уваги надавали рушникам. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви, наприклад:

·                  для витирання обличчя і рук – утирач;

·                  посуду і стола – стирок;

·                  для прикрашення образів – покутник;

·                  для шлюбних церемоній – весільний;

·                  для похорон – поховальний;

·                  для пов`язування сватів – плечовий.

Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення. Так:

·                  при зведенні хати рушниками застелялися підвалини;

·                  хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив;

·                  на рушниках опускалась домовина з небіжчиком;

·                  рушниками скріплювали купівлю-продаж.

Відповідно до призначення, рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Поступово складались орнаменти – послідовне повторення мотивів, в яких у стилізованій формі відображалася вся навколишня природа. За мотивами орнаменти бувають геометричними, рослинними, тваринними, а також є орнаменти із зображенням людей (антропоморфні).

Українська вишивка, на перший погляд, не має ніякого значення в житті сучасної людини, але вона віє на серце кожного з нас чарами рідної стихії і є живущим бальзамом, який сповнює нас споконвічною могутньою силою українського народу, і є могутнім засобом у процесі становлення національної школи, у справі розвитку всебічно і гармонійно розвиненої особистості, у розбудові духовної і матеріальної культури українського народу. Для відродження національних традицій української народної вишивки необхідна розробка і широке впровадження у педагогічну практику спеціально організованої системи навчання дітей зазначеного виду творчої діяльності. Така діяльність сприяє формуванню шанобливого ставлення до національних святинь, родовідних традицій, народного побуту українців, естетичної культури, смаків, трудових умінь і навичок у галузі народного ви шинкарства. Цю величну і благородну справу належить здійснювати педагогам. Адже вчитель, який володіє практичними навичками народного ремесла, формує в учнів естетичну культуру та повагу до традицій українського народу.

Писанкарство

Мудрі люди кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки». Кожна писанка – це ніби маленький світ. Тут і небо із зорями, і вода з рибами, і дерево життя з оленями й птахами, і засіяне поле, і трибанні церкви – усе це вималюване у певному порядку для того, аби підтримати лад та рівновагу у нашому світі.

Аналіз наeкових праць засвідчує, що яйце здавна існувало у повір'ях і побуті багатьох народів як символ сонця, яке займало перше місце в дохристиянських культах. Як зазначає М.Кириченко, шанування яйця було зумовлене уявленнями про весняне відродження творчих сил природи. У стародавніх народів були поширені оповіді про яйце як джерело життя і всесвіту. Пташине яйце, розписане мініатюрним орнаментом, називають писанкою. Назва її походить від слова «писати», тобто прикрашати орнаментом. Зрештою, писанка – це символ весни, сонця, повернення природи до життя [27, 56].

За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка – яйце, пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з'явилася крапанка, яка побутує і досі. Із кінця XIX ст. поряд із писанкою почали створювати дряпанки – це крашанки, на яких орнамент видряпано голкою або металевим стержнем, і мальованки – яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.

Писанкарство характеризується складною системою виражальних засобів, серед яких чи не найважливіше місце посідав «чисельний розподіл простору писанки». Для наших предків числа були священними, у кожного було своє значення і своя сила, тому поділ поверхні яйця на певну кількість частин і стале повторення деяких елементів не випадкові: кожна писанкарка має певний план та схему розташування орнаментальних елементів на поверхні писанки

Ці українські обереги пройшли крізь віки і нині символізують чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею.

Народна іграшка

Виховання підростаючого покоління – одвічна проблема: відколи існує людство на землі, відтоді й змушено воно невпинно дбати про виховання нащадків і продовження свого роду. «Найбільший скарб у кожного народу – його діти», – так давно, а ніби сьогодні, ці слова сказала відомий педагог Софія Федорівна Русова. Відродження нації починається з дитячої колиски, родини, з дитячого садка. Душа дитини в період дошкільного і молодшого шкільного віку найчутливіша й найвразливіша; саме в цей час найбільше треба плекати її, пильнувати, щоб серце, воля і розум розвивалися нормально. На думку вченої, навчання дітей з самого початку повинно бути збудовано на тому рідному грунті, на якому зростає дитина, і має бути міцно пов'язано з тими враженнями, що їх заклала в душу дитини рідна сім'я, рідна хата. Великого значення при цьому набувають «цяцьки», які знаходяться в руках дітей; вони ж поширюють перші спостереження дітей, вони розвивають пам'ять та їх зовнішні чуття.

Виховному потенціалу іграшки присвячено чимало праць. Так, «матеріальною основою гри» називав іграшку А.Макаренко. А відомий вчений Ю.Аркін говорив, що іграшка – це «життєвий нерв» гри. Іграшка – річ, призначена дітям для гри. В народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Без неї гра неможлива. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні.

В українській народній іграшці знайшли відображення явища історичного буття, етичні й естетичні уявлення українців. Вона засвідчує своєрідні мистецькі риси, виявляє художню обдарованість народу, його прагнення до краси, творчу фантазію, мудрість етнопедагогіки. Саме у цьому полягає її культурно-історична цінність. На жаль, нині українська народна іграшка залишається маловивченою, її традиції не мають належного використання у художній та освітньо-виховній практиці. Результати дослідження традицій народної іграшки мають заповняти існуючу прогалину в історії українського декоративно-ужиткового мистецтва та допоможуть зберегти її традиції у соціально-культурних умовах сучасності.

Народна іграшка – важливий фактор розвитку дитини, прадавній засіб естетичного, морального, розумового та фізичного виховання. Народна іграшка є засобом виховання у дитини здатності відчувати естетичну красу, формування естетичного смаку, розвитку сенсорного сприйняття тощо. Вона сприяє формуванню самостійності, художньо-творчої діяльності дітей та виховування естетичних почуттів – почуттів насолоди, формування естетичних суджень та виховання потреби перетворювати світ за законами краси.